Борис Ієремійович Вєркін почав читати курс загальної фізики з середини жовтня, щоб ми вже хоч трошки були обізнані у вищій математиці. Лекції читалися у Новій фізичній аудиторії, яка ледь вміщувала всіх фізиків (200 осіб). БІ читав цікаво, і на його лекції ходило багато математиків (їх було 75), так що місця не вистачало. Він любив пожартувати, розповівши якийсь цікавий або повчальний випадок з історії науки, або інколи вставивши яке-небудь жаргонне слівце («надибали»). Цигарку в роті тримав, кумедно випинаючи підборіддя, так що вона стирчала догори, як труба пароплава, догори ж пускав і дим. Причому дим випускався в двох режимах. В одному режимі він робив затяжку, промовляв якусь фразу, а вже потім випускав дим догори. Або, затягнувшись, робив паузу, починав балакати, а дим виходив з рота та носа безладними струменями у всіх напрямках. Голова у нього була гриваста, з довгим волоссям, і одного разу, коли він, хоча і куценько, все ж таки підстригся, при його появі в аудиторії, здивованій його незвичним виглядом, прошелестів ледь чутний смішок, він підтримав його гучно, а ми, чого гріха таїти, вже й раді старатися!

На зовнішній вигляд та одяг тоді не звертали особливої уваги, то не дивно, що, коли БІ знадобився представницький чорний костюм для міжнародного симпозіуму, його треба було терміново шити. В умовах тотального дефіциту ледь знайшли потрібну чорну тканину, яка була, як на лихо, «з іскрою», то за порадою кравця усе сімейство вночі висмикувало ту кляту сріблясту нитку.

З часом БІ перед початком лекції «висмикував» кого-небудь запитанням із прочитаного раніше. Спочатку цього побоювались, але з часом усе пішло на лад. Іспиту чекали з острахом. БІ проганяв, якщо дізнавався, що готувалися за підручником Хайкіна «Механіка», примітивного, на його погляд. Але все було не так страшно, бо, якщо ви мали власну думку, то висока оцінка була забезпечена. Обговорювався іспит з гумором, про одного із студентів БІ сказав: «Я відчував, як у нього скрегочуть звивини!».

Взимку 1955 року (з другого семестру 3-го курсу), ми, хто своїм фахом обрали «фiзику низьких температур», почали, як «негри», допомогати дипломникам, серед яких був В.В. Єременко, та асистенту В.Г. Манжелiю. У мене свого часу за «негра» був Ігор Вадимович Свєчкарьов, очі якого горіли зацікавленістю і, здається, хотіли охопити все. Наших помічників вирізняв якийсь оптимізм, ніколи нікого не бачили сумним. Час, мабуть-таки, відбивався і на них, бо за хрущовської відлиги повіяв вітер свободи, та й вогонь молодості палав у крові.

Завдяки БІ на семінарах панувала невимушена атмосфера спілкування. На одному з семінарів я на пропозицію БІ підготував доповідь за книжкою Гортера «Парамагнітна релаксація». На завершення доповіді виписав формулу на три чверті довжини дошки, всі позначки якої, на подив БІ (і, зрозуміло, свій) і його задоволення, зміг розтлумачити.

Якось на лекції БІ йшлося про вакуумні системи, зокрема про дуже поширені тоді насоси, які використовували декілька кілограмів живого срібла (ртуті). Скільки його потрапляло на підлогу та в легені, можна було тільки уявляти. Все це розповідалося напівжартома, а наостанку було сказано, що місяць відпустки повністю відновлює здоров’я після отруєння.

Стосунки в лабораторії між її працівниками та студентами були дуже доброзичливими, що було незаперечною заслугою БІ, який, хоча формально нею і не керував, однак надихав своєю енергією та завзяттям. Після наукової частини часто обговорювали книжки, фільми, вистави, лунали жарти, сміх. Розповідь БІ про відпочинок на Азовському морі в Кирилівці, де йому доводилося брести багнюкою чи не по коліна з цеберками по морську воду (бо її вітер одганяв за сотні метрів), аби обмити своїх замурзаних доньок, звучало як неперевершене гумористичне оповідання. З доньками БІ можна було інколи бачити на крамничних вулицях. Він поважно крокував з цигаркою в роті, над чимось замислившись, а доньки трималися за його величаву статуру (за влучним висловом О. Гріна), «як мухи за дзвінницю».

У середині 50-х років почалася відлига, виходило дуже багато цікавих книжок, про які раніше і мріяти було зась. Жваво обговорювався на кафедрі роман Дудінцева «Не хлебом единым», який «дістав» дипломник Женя Рибалка. БІ порекомендував нам твір Юхана Смуула «Ледовая книга» про подорож до Антарктиди, дуже цікавий і відкритий, як на той час.

БІ в той час досить напружено займався організацією майбутнього ФТІНТ, часто місцеві та міжміські телефонні розмови велися з кафедри, його характерне «Альо-у-у-у!» з тривалим «у-у-у» було чути в усіх кімнатах і закарбувалося в пам’яті назавжди.

…Працювали ми з рiдким киснем, бо своєї азотної зрiджувальної машини ще не було, i возили його з кисневого заводу. Завдяки енергії БІ, його нескінченним дзвінкам у всілякі інстанції університет, врешті-решт, таки «дістав» таку машину (ЖАК-80), але її змонтували вже після нас, ми ж користувалися привізним киснем. Ще нижчi температури одержували вiдкачуванням парiв кисню.

Почувши вiд БI, що заморожування та розморожування горiлки або вина вiдповiдає року старiння, Віталій Соломко (Вус) одразу купив «чекушку» горілки (250 мл) i почав це робити. Десь на третьому разi пляшка луснула, i горiлка вилилася в металевий д’юар з рiдким киснем. Там вона, звичайно, одразу ж замерзла, i, здавалося, треба було лише зачекати, поки кисень випарується. Але оскiльки перед цим в ньому для розваги палили дровиняки завтовшки 5—7 см, то там було повно попелу з вугiллям, i горiлка, хоча i профiльтрована, виявилася кольору мiцного чаю, але її все одно було випито. Зате дослiд із кагором був бiльш вдалим, i його з’їли, як морозиво, щоправда, обережно i чайною ложкою, бо він був дуже холодним.

На зміну д’юару, який «погано скінчив», ми використовували залізну руду діаметром 15 см і майже 1 м завдовжки. Називали її мортирою. Вона набивалась стружкою (від панування приладів), туди заливали 1 л кисню і з відстані десь 2 м кидали запалений сірник. Спалахувало полум’я, яке сягало стелі, палаюча стружка падала на дерев’яну підлогу, по якій розтікався холодний кисень, і залишала складні візерунки.

Прибиральниця не могла домитися тих візерунків на підлозі, звичайно, лаялася, а коли якось побачила на старовинних лабораторних дзигарях недогорілі остружки, все зрозуміла і, як водиться, побігла до начальства. Дізнавшись про це, БІ викликав мене й Вуса і забажав, аби ми йому це показали. Ми з великим задоволенням почали дійство. До остружок додали ще трохи паперу, бо він згоряв із бухканням. Побачивши це, В.Г. Хоткевич із посмішкою додав, що вони свого часу додавали ще, як він висловився, «каніфольки». Коли мортирка «хук-нула», що викликало веселе пожвавлення присутніх, БІ промовив, показавши на Вуса: «Ну, з цим зрозуміло… Але оця дівчинка в штанях?!!!» — і тицьнув пальцем на мене. Й одразу запитав: «А хто ще був при цьому присутній?» Ми назвали однокурсників із кафедри оптики Сизова Геннадія та Онищенка Едуарда. «Ану покличте їх!».

Коли хлопці прийшли, БІ наказав їм зробити те ж саме на кафедрі оптики, та на це Г.Д. Сизов відповів: «Потрібні каноніри, ми не навчені». — «Добре! Тоді робіть ви!» — і тицьнув пальцем на мене з Вусом. Нічого не поробиш — наказ начальства. Ми з Вусом узяли мортирку, остружки, кисень і попрямували до оптиків. Там у боковій кімнатці, де готують зразки для досліджень, ми знайшли завкафедрою І.М. Шкляревського, якому БІ й сказав: «Ось подивіться, Ігоре Миколайовичу, чим розважаються наші дипломники!» Той із цікавістю дивився на наші приготування, але, коли ми почали заливати кисень, збентежено запитав у БІ, запинаючись: «А... а... а... кисень навіщо?» — «Дивіться, дивіться!». Треба сказати, що Вус усю підготовку робив з надзвичайним завзяттям, мабуть, побоючись, аби нас не зупинили.

Але те, що потім сталося, перевершило всі сподівання. Справа в тому, що столи, на яких готувалися зразки для експериментів, були застелені чистим папером, трохи настовбурченим, і цей папір на всіх столах від палаючих остружок вмить спалахнув в багатьох місцях. Декілька палаючих остружок потрапило І.М. Шкляревському за комірець, і він, пританцьовуючи і випинаючись, їх звідти витрушував, причому досить жваво і кумедно. БІ весело сміявся, було видно, що це для нього весела розрада, яку він, мабуть, і сам колись організовував і зробив би це й зараз. Коли вогонь було пригашено, і І.М. Шкляревський прийшов до тями, то він, тицьнувши на нас із Вусом пальцем, сказав: «Щоб і духу вашого тут більше не було!».

БІ пропонував нам із Вусом цікаву роботу, пов’язану з гармонічним аналізом осциляцій магнітної сприйнятливості методом елекронного моделювання, та без комп’ютера тоді це, мабуть-таки, було дуже важко зробити, а скоріше за все й неможливо.

Моя дипломна робота, якою керував БІ, мала на меті вимірювання ядерного моменту водню. Оскільки використовувалося неоднорідне магнітне поле, треба було швидко і періодично змінювати радіочастоту в околі 30 МГц. У той час я займався радіоаматорством на ультракоротких хвилях, тому розробити електронну частину роботи було досить легко (БІ навіть казав, що Юра Нестриженко з усієї його фізики любить тільки електроніку), але всі деталі треба було шукати на Благовіщенському базарі. Робити всю електронну і майже всю механічну частину довелося вдома, за що від БІ я дістав прізвисько «дипломник-надомник». Деталі доводилося «діставати», а то і позичати, де доведеться.

БІ всі ці труднощі бачив, інколи на семінарах наводив за взірець моє ставлення до роботи, та частіше дорікав за повільність, бо багато часу витрачалося на базар та розваги. На одному з семінарів чергову прочуханку БІ з веселою усмішкою закінчив словами, що ми до роботи маємо ставитись, як до ніжки улюбленої жінки. На це В.Г. Хоткевич зауважив, що, може, нам іще ранувато керуватися такими критеріями, але БІ з тією ж усмішкою сказав, що саме час.

Моя робота, як i Вуса, потребувала магнiтного поля. Магнiт був один, то для нього зробили «магнiтну залiзницю» завдовжки близько метра i перекочували його в мiру потреби. Для цього використали металеві кутники і шмат дошки завдовжки більше метра і завтовшки 10–12 см. Дошка була недостатньо широкою, й її довелося розколоти навпiл; дізнавшись про це, М.М. Багров виразно процідив: «Вандали!». «Магнітна залізниця» працювала досить добре, але, як і на всякій залізниці, хоч колись, та мала трапитись прикра несподіванка. Одного разу, закінчивши нічні виміри, я відкотив магніт, не закріпивши полюси, і коли В. Соломко вранці ввімкнув струм — ущент був розтрощений д’юар (причому, скляна трубка була наче зрізана ножем) і, що було найприкріше, — монокристал олива, вирощений із неймовірними труднощами. Незрівнянна Зіночка Сутоцька, яка досліджувала цей кристал, була досить стримана в своїх зауваженнях, чого не можна було сказати про Вуса. А БІ лише скреготнув зубами. Справа в тому, що на цей кристал покладали великі надії.

До моєї установки від форвакуумного насосу йшла рура діаметром 20 мм і завдовжки близько 2-х метрів, яка була зігнута в двох місцях під прямим кутом так, що утворювала тривимірну просторову конструкцію, яку ми називали «ортами» (тобто одиничними векторами тривимірної системи координат). Згадавши свої піонерсько-табірні вправи з сурмою, я спробував заграти на ортах, мабуть, найжаданішу в таборі мелодію «Бери ложку, бери хліб та збирайся на обід!». На мій подив — вийшло! Та раптом до кімнати зайшов М.М. Багров і, підозро оглянувши нас, сказав, що БІ бажає бачити музику разом із інструментом. Нічого не поробиш, прихопивши «орти», я попрямував у бокову кімнатку, де з якогось приводу зібралася вся кафедра. БІ з ледь помітною усмішкою, але цілком серйозно запитав: «Це ви грали?» — «Так». — «А ну заграйте ще!» — «Борисе Ієремійовичу, ви серйозно?» — «Цілком!». Я заграв ту ж саму мелодію, що викликало загальне веселе пожвавлення і сміх.

БІ хотів мене з Вусом взяти до аспірантури, та цьому завадив несподіваний випадок. У гуртожитку після отримання стипендії хлопці випили, стався гармидер, і чорнильниця влучила в портрет Хрущова. Студент істфаку, кажуть, «стукнув» у обком, і на курсі вирішили провести збори, де був присутній інструктор обкому, який почав «шити» з цього політичну справу. Ми дали йому таку відсіч (я теж виступив), що його вигнали з обкому. Перед тим, як нас розподіляли, БІ з помітно винуватим виглядом, дивлячись убік, сказав мені, що, на жаль, не може взяти до себе, бо мені дали дуже негативну закриту характеристику: «Ви що, не могли там покаятися?». Так що, на жаль, мої «низькі температури» закінчилися в університеті.

Вуса не взяли до аспірантури з іншої причини. Якось, хильнувши для «понту», він на Кінному ринку за 5 карбованців умовив якогось сільського хлопця відвезти себе на величенькому ручному візку до найближчого відділу міліції, щоб там його «випрямили», тобто витверезили. Міліціонер, що чергував, послав його під три чорти, на що Вус сказав: «Мене до вас привезли, то ви мене і випрямляйте!» — «Добре! Зараз ми тебе випрямимо, якщо ти такий настирливий!». Вкинули в «мавпятник» і надіслали до університету відповідну цидулу. Після цього, зрозуміло, ні про яку аспірантуру вже не йшлося.

Перед захистом БІ докторської дисертації вся кафедра стояла на вухах. Зокрема, коректурний відбиток автореферату містив дуже багато помилок. Вичитувала його, звичайно, вся кафедра. Коли вже всі на цей автореферат і дивитися не могли, дійшла черга і до студентів. Я читав останнім (бо перед цим кудись завіявся) і знайшов помилку в словосполученні «эффект де Гааза–ван Альфена», власне, дослідженню якого і була присвячена дисертація. І буває ж таке!

Як розповідала Зіночка, вночі перед захистом вся кафедра вичитувала примірники дисертації. Щоб якось полегшити запаморочення, Ігор Михайлович Дмитренко підсунув їй льодяник. Вона його відсунула. Він підсунув його знову. Вона відсунула його вдруге. Дмитренко посунув льодяник утретє. Тільки Зіночка поклала його до рота, як до неї звернувся з якимось запитанням БІ. Відповідь була «з льодяником», на що БІ напівсердито-напівжартома зауважив: «Які ж ви все ж таки ще діти!».

Особливо хотілося б згадати ще одну зустріч з БІ. На початку травня 1970 року подорожував я по Криму. Після дводенного побачення з Кара-Дагом, де я дуже полюбляв бувати, спустилися ми в Коктебель. Погода перед цим була дощова, вимазалися у багнюці страшенно, та й туристський одяг після тижневого вештання по горах, начебто, годився не для прогулянок набережною, де можна було зустріти письменницький бомонд, у тому числі й живих класиків. Бо, це ж — Коктебель! Саме біля будинку Максиміліана Волошина раптом бачу, що назустріч іде БІ з дружиною. Зважаючи на свій вигляд, я не ризикнув підійти, тільки привітався укліном голови. Погляд його був суворим, але він сам підійшов до мене: «Вам теж подобається це місце?» — «Так, Борисе Ієремійовичу, дуже подобається!». Він задоволено всміхнувся.

Своїм поводженням БІ виділявся серед інших вчених. Якось в 60-ті роки в прямому ефірі харківського телебачення виступали провідні вчені Харкова. З п’яти промовців тільки БІ скористався українською мовою.

Нині зрозуміло, як БІ плекав нас, молодих, самовпевнених та ще й гонористих півників, вибачав нам помилки та молоду завзяту пиху і всіляко підтримував ініціативу та жагу пізнання, коли не питають, що робити далі. А його емоційне, тривожно-надійливе «Альо-у-у-у!!!» і зараз звучить символом небайдужості, нездоланним бажанням працювати, працювати і працювати.

Власне сам ФТІНТ, в якому нині працює ціла плеяда провідних вчених, — це найкращий пам’ятник БІ. Характер у нього був не дуже простий, але надзвичайно доброзичливий, і якщо до його прізвища інколи і додавали дзвінку приголосну, то це звучало як повага. Його, як тоді на наш погляд, недоліки з часом цілком слушно перетворилися у незаперечні переваги, і знов-таки саме ФТІНТ — найкраще цьому підтвердження.